Колись давно, у невеликому містечку, де ранковий туман висів над вулицями, мов передчуття чужої біди, жив десятирічний хлопчик на ім’я Пол. Звичайна застуда, звичайна температура — лікарі запевняли батьків, що все минеться. Але однієї ночі він перестав дихати. Не помер — саме перестав. Його тіло ніби забуло найголовніший людський рефлекс. І того ж дня Пол прокинувся в залізній капсулі, яка вперше вдихнула замість нього. А потім іще раз. І ще. І так — десятиліттями.

Так почалося його життя всередині сталевого саркофага, який інші називали «залізною легенею», а він — своєю другою шкірою. За сім десятиліть світ устиг забути війни, пережити революції технологій, побачити народження й смерть епох. Але Пол — ні. Він жив усередині гулкого металевого циліндра, де кожен вдих лунав відлунням, схожим на метроном, що відміряв час. Люди, які приходили до нього, спершу дивилися з жалем, потім зі страхом, а згодом — з благоговінням.

З часом його ім’я майже зникло з пам’яті оточення. Він перестав бути «Полом» — став легендою, відголоском минулого століття, людиною, у тілі якої залишалися тільки очі й голос. Але ніхто не забував звук. Глибокий металевий ритм, який ніби дихав від імені самого світу.

Пол жив так довго, що навчився розрізняти в звуках машини те, чого не чув ніхто: зміни настрою, вібрації, схожі на зітхання, збої, схожі на серцеві поштовхи. Він казав, що відчуває свою капсулу, як інші відчувають пульс. Над ним сміялися — поки одного дня лікар не помітила, що металевий корпус тепліє, наче живе тіло.

З роками Пол почав спілкуватися з людьми через дзеркало, закріплене навпроти його обличчя. Він бачив власні очі — такі ж живі, як у дитинстві, хоч усе інше вже давно належало машині. Інколи він шепотів віддзеркаленню: «Якщо я перестану чути дихання, це означає, що помер не я…»

І ось сьогодні — уперше за сімдесят років — машина вимкнулася.

Не аварійний збій. Не технічна несправність. Вона просто… замовкла. У палаті запанувала тиша, що розрізала повітря, мов лезо. Обличчя лікарів сполотніли. Медсестра затулила рот рукою. А Пол — той, хто не зробив жодного власного вдиху з дитинства — лежав нерухомо.

Та в цю тишу раптом просочився звук. Ледь чутний. Дуже тихий. Як найслабше зітхання.

І всі в кімнаті почули його одночасно.

— Це… він? — прошепотів лікар.

Тиша знову здригнулася. Ще один звук. Виразніший. Наче хтось затягувався повітрям, яке давно забув, давно покинув, але раптом знову потребував.

Машина не працювала. Монітор показував нуль. Живлення вимкнено. Але дихання… було.

Секунда тягнулася вічністю.

Пол розплющив очі. Пальці його руки — тієї, що залишалася нерухомою десятиліттями, — сіпнулися, ніби згадуючи рух, забутий у дитинстві.

— Я… — прошепотів він.

І в ту ж мить дзеркало, на яке він дивився все життя, здригнулося. Не відображення — саме скло. Наче від теплого людського видиху.

Досі ніхто не може пояснити, що сталося в тій палаті. Але відоме одне:

Хтось прожив 70 років без подиху.

І в той день, коли машина замовкла, він уперше вдихнув сам.