Учорашній вечір починався настільки буденно, що ніхто й уявити не міг, чим усе закінчиться. Я, як і тисячі інших людей, після роботи зайшов у магазин, узяв звичайну ковбасу — найпростішу, без акцій та гучних брендів, просто для двох бутербродів. Повернувся додому, відрізав кілька шматків, поїв і поставив решту в холодильник. Здавалося б, що може бути звичніше?

Але ранок усе перевернув.

Прокинувшись, я вирішив приготувати собі легкий сніданок. Дістав ту ж ковбасу, взяв ніж і, ще напівсонний, почав різати. Усе йшло як завжди, поки раптом лезо не наткнулося на щось тверде всередині м’якої рожевої маси. Спершу я не звернув уваги — подумав, що ковбаса підмерзла. Але коли спробував зробити другий зріз, ніж просто застряг. Наче всередині був якийсь прихований предмет.

Я нахилився ближче — і побачив дивний металевий відблиск. У ковбасі. У самому центрі. Там, де й близько нічого подібного не повинно бути.

Мені стало не по собі, але я все ж обережно почав підважувати лезом, намагаючись зрозуміти, що це. І коли з плотної маси визирнув чорний пластиковий кутик, мене наче мороз пройшов. Через мить у моїх руках лежала… флешка. Найзвичнісінька, на кілька гігабайтів, тільки вкрита залишками ковбасної суміші. Я тримав її двома пальцями, відчуваючи, як по шкірі біжать мурахи.

Свідомість відмовлялася приймати побачене. Як флешка могла опинитися всередині фабричного продукту? Хто й навіщо її туди поклав? І головне — я ж уже їв цю ковбасу, не підозрюючи, що у ній приховано щось настільки стороннє.

Огида змішалася з тривогою, та цікавість виявилася сильнішою. Я, тремтячи від напруги, промив флешку гарячою водою, витер серветкою та під’єднав до комп’ютера. На мить мені навіть здалося, що робити цього не варто. Незрозуміло, яку інформацію можна знайти на такому «сюрпризі». Але зупинитися я вже не міг.

Екран мигнув, система розпізнала пристрій. На флешці був усього один файл. Без назви. Без розширення. Проста сіра іконка у списку.

Я натиснув на нього, комп’ютер підвис на кілька секунд. А потім файл відкрився.

Те, що я побачив, змусило мене буквально вчепитися пальцями у край столу. Тіло стиснулося, подих перехопило, у грудях з’явився холодний провал. Я дивився на екран і розумів: тепер я не зможу просто викинути цю флешку чи забути про побачене. Такі речі випадково в ковбасу не потрапляють.

На екрані були записи. Відео, приховані всередині того дивного файлу. Зняті прихованою камерою. Довгі коридори, щось схоже на виробничий цех, люди в білих халатах, які говорили поспіхом. І дещо інше — те, про що я досі намагаюся не думати. Кадри, які неможливо сплутати з рекламою чи фільмом. Надто реальні. Надто справжні. Надто моторошні.

Найстрашніше — один із працівників, який найчастіше з’являвся у кадрі, тримав у руках таку саму флешку, як ту, що я знайшов у своїй ковбасі. Він щось ховав. Поспішав. Постійно озираючись. І в якийсь момент камера впіймала його прямий погляд — напружений, точний, наче він дивився не в об’єктив, а просто на мене крізь екран. Наче попереджав.

Коли я переглядав ці записи, у мене виникало лише два питання: кому насправді призначалася флешка, якщо не мені? І що буде, якщо людина, яка її сховала, дізнається, що знайшов її саме я?

Я додивився файл до кінця, але відповіді не отримав. Лише ще більше тривоги й відчуття, що я випадково втягнувся в історію, про яку не повинен був знати.

Флешка лежить поруч зі мною й зараз. Я не наважуюся відкрити її знову. Але знаю одне: те, що я побачив, не повинно залишатися таємницею. І якщо ця знахідка потрапила до мене випадково — значить, хтось дуже сильно прорахувався. Або, що ще страшніше, це було зроблено навмисно.

І я досі не знаю, який із цих варіантів лякає більше.