Колись мені здавалося, що наш дім — це фортеця, яку не зруйнує жоден вітер. Чоловік був відомою людиною, директором великого підприємства, людиною з авторитетом і повагою. Ми прожили разом більше двох десятиліть, поки одного ранку він не зайшов у кімнату, не глянув у вічі і не промовив холодним голосом:

«Я йду. У мене інша. Молода. Я хочу нове життя».

Його слова впали, мов ніж у серце. Але ще тяжче було прийняти те, що сталося згодом. Наші дорослі діти підтримали його. Вони сказали, що «тато теж заслуговує на щастя», що «так інколи трапляється», а я «впораюся». Вони говорили так легко, ніби мова йшла не про розбиту сім’ю, а про дрібний непорозуміння.

І от я лишилася сама.
Абсолютно сама.

Минали роки. Я навчилася жити без нього і без тих, хто колись називав мене найдорожчою людиною. Діти віддалялися все більше: спочатку були зайняті, потім — байдужі, а згодом і зовсім забули про моє існування.

Тим часом він жив своїм «новим життям» поряд із молодою дружиною, якій ледь виповнилося тридцять. Я знала лише те, що вона впевнено зайняла моє місце — і навіть не замислювалася над тим, кого витіснила.

А потім одного дня мені зателефонували і повідомили, що його не стало.
Я не плакала. Лише відчула дивну, неприродну порожнечу.

Та справжній удар чекав попереду: після похорону з’ясувалося, що все своє майно — будинок, землю, рахунки — він заповів молодій дружині. Дітям — нічого. Мені — тим паче.

І саме в той момент, ніби за невидимим сигналом, діти раптом «згадали» про мене.
Почали телефонувати, приходити, цікавитися здоров’ям, приносити гостинці.

Але я бачила їх наскрізь.

Це не любов і не каяття привели їх до мене.
Це лише страх: тепер уся моя невелика, але чесно нажита власність — єдине, на що вони можуть претендувати.

Дочка нещодавно обережно почала розмови про майбутнє, про те, що «непогано було б подумати про заповіт», «щоб чужі люди не забрали». Її голос тремтів від удаваної турботи, але в очах блищав інший вогник — звичайна жадібність.

Вони переконані, що варто проявити трохи уваги, трохи удаваної опіки — і все, що залишиться після мене, перейде їм.

Вони навіть не уявляють, наскільки помиляються.

Я вже давно зробила свій вибір.
Я склала заповіт — і зовсім не так, як вони очікують.

Колись я мріяла передати дітям щось значуще, щось, що нагадувало б про мене.
Але діти, які забувають про матір на довгі роки й повертаються лише тоді, коли йдеться про спадщину, — не заслуговують нічого.

Тому свої заощадження, невеличку квартиру і земельну ділянку я вирішила залишити людині, яка справді була поруч тоді, коли я ламалася. Не дочці, не синові, не жодному родичу.

Це буде моя сусідка з квартири навпроти.
Жінка, яка приносила мені ліки, коли я не могла встати.
Яка приходила просто поговорити, коли мені не було з ким сказати й слова.
Яка ставилася до мене по-людськи, щиро, без будь-якої вигоди.

Саме їй я залишу все, що маю.

А мої діти дізнаються про це лише після моєї смерті.
І тоді, можливо вперше у житті, вони зрозуміють, що означає втратити по-справжньому.

Це буде їхній урок. Пізній, болючий, але — справедливий.

І це єдине право, яке залишила мені доля: нарешті поставити крапку у власній історії.