Усе почалося зі звичайного вечора. Ніби нічого особливого: діти щось тихо обговорювали, на кухні пахло гарячою стравою, моя донька накривала на стіл, а в будинку панувала звична тиша родинного спокою. Але під цією поверхневою гармонією жевріла дивна напруга. Така, яку я, мабуть, давно відчував, але вперто ігнорував.

Останнім часом я став помічати, що мій зять занадто часто дивиться на мене. Це були не випадкові погляди, не ввічлива увага й не спроба підтримати розмову. Його погляд затримувався на мені надто довго, надто зосереджено, наче він намагався вивчити кожен рух, кожну міміку, кожну інтонацію.

Спершу я думав, що мені здається. Утома, настрій, зайві думки — усе може викривити сприйняття. Але вечір за вечором ситуація повторювалася з новою силою. Його очі ковзали за мною по кімнаті, ніби я був чужинцем у власному домі.

Одного разу, коли терпіти це вже не було сил, я навмисно поклав виделку, вирівняв спину і подивився йому прямо в очі.
Він не відвів погляду. Навпаки — його лице на мить стало напруженим, навіть розгубленим.

— У тебе до мене є питання? — спокійно промовив я. — Чи, може, я роблю щось неправильно?

Настала така тиша, що здавалося, чути було як тікає час. Діти перестали щебетати. Донька сторожко глянула на чоловіка, але той сидів нерухомо, стискаючи пальцями край тарілки.

Нарешті він повільно вдихнув, ніби збирався сказати щось, від чого самому було моторошно.

— Ви нічого не зробили, — промовив він тихо. — Просто… ви дуже нагадуєте мені людину, яку я сподівався більше ніколи не побачити.

Мене наче холод пройняв. Певна схожість між людьми — річ звична. Але в його голосі не було ані здивування, ані жарту. Лише давній страх, який роками висів над ним, мов темна тінь.

— Кого саме? — запитав я, хоча слова давалися важко.

Він опустив очі й продовжив майже пошепки:

— Ту людину, що зруйнувала мою сім’ю. Ту, яка розбила все, що ми мали, і зникла, залишивши лише порожнечу та біль. У дитинстві я боявся, що одного дня знову побачу його… І коли я бачу вас — той самий погляд, той самий тон, навіть рухи схожі — мені здається, що він повернувся.

Мені стало важко дихати.
Я хотів одразу заперечити, сказати, що це лише збіг, що він помиляється. Але щось у мені раптом ворухнулося. Наче приглушений спогад, який неможливо назвати, але й неможливо позбутися.

Можливо, його минуле справді стикається з моїм якимось невидимим чином?
Можливо, є частина історії, яку я забув або ніколи не знав?

Вечеря продовжилася, але тиша між нами стала ще густішою. Він і далі дивився на мене, проте тепер у його погляді було не лише перелякане впізнання — там була ще й велика, болісна невизначеність. Наче він прагнув отримати відповідь, якої сам боявся.

“Хто ви насправді?”
Це читалося без слів.

І відтоді це запитання звучить і в моїй голові.
Що, як минуле, про яке я нічого не знав, насправді дихає мені в потилицю?
Що, як те, що він упізнав у мені, — не омана, а відголосок давньої правди?

Якої правди я досі боюся?